Вы здесь

Экс-глава ЦИК Украины: Более полусотни депутатов Верховной Рады имеют двойное гражданство

15 грудня на п'яти проблемних округах пройдуть перевибори до Верховної Ради, які відбудуться, незважаючи на внутрішньополітичне протистояння в країні. Чому вітчизняний виборчий процес ніколи не буває безпроблемним, кому вигідна відсутність єдиних правил гри, і як ЦВК перевищує свої повноваження, в ексклюзивному інтерв'ю УНІАН розповів екс-голова Центрвиборчкому (1997-2004) Михайло Рябець.

Наша зустріч відбулась відразу після повернення української делегації з Вільнюса, де на саміті Україна-ЄС не було підписано довгоочікуваної угоди про асоціацію, перший Євромайдан тільки почав формуватись, а до його жорстокої “зачистки” спецпідрозділом “Беркут” лишався тиждень. Інтерв’ю не публікувалось з очевидних причин – топ-теми в українському інформаційному просторі були іншими. Однак, вже зовсім скоро – позачергові вибори (чи то – перевибори) на проблемних округах, і чекати на публікацію розмова з паном Рябцем більше не могла.

Україна вже котрий рік не може визначитися з виборчою системою, яка була б для країни найбільш ефективною. Як проходила перша мажоритарно-пропорційна виборча кампанія?

Вибори по змішаній системі вперше ми проводили в 1998 році. Тоді закон про вибори народних депутатів був невеличкий за обсягом, але дуже недосконалий, бо більшість виборчих процедур на різних стадіях виборчого процесу не були врегульовані. Як не парадоксально, але тоді нам доводилося рішеннями ЦВК, листами голови ЦВК, давати роз’яснення нашим колегам в комісіях на місцях щодо тих чи інших дій, які вони повинні здійснити.

Якби подібна ситуація склалась зараз, такі дії виглядали б не реально. А в 1998 році, по-перше, ми діяли максимально неупереджено, об'єктивно і в інтересах всіх суб'єктів виборчого процесу, що не давало підстави для різних політичних сил і їх лідерів критикувати нас, бігти в суд із позовами проти рішень ЦВК, які приймалися. Крім того, 95% всіх рішень ЦВК ухвалювалися одноголосно. Це говорить про те, що серед членів Центрвиборчкому не було різношерстої маси, а були професіонали, які усвідомлювали свою відповідальність перед країною і перед виборцями.

По-друге, норми права, якими б ми могли керуватися, були, на той час, відсутні “завдяки” Верховній Раді. Тому ми і регулювали ці “прогалини” постановами ЦВК. Зараз уявити собі таке досить важко.

По-третє, тоді було значно складніше вести виборчу кампанію в округах, але і на округах, і в ЦВК були люди політично незаангажовані, незалежні. До першого складу ЦВК, яку я очолював понад шість років, потрапили фахівці, а не представники політичних сил. Саме тому нам впродовж всього строку своєї діяльності вдалося зберегти єдність, професіоналізм і чесність. І саме через це Центрвиборчком не асоціювався з жодною політичною силою чи групою політичних сил.

Ви були першою людиною, хто в Україні заговорив про необхідність прийняття єдиного виборчого закону. Сьогодні ця тема знову популярна. Але чому, з вашої точки зору, виборчого кодексу досі немає?

Я піднімав тему Виборчого Кодексу, в якому були б врегульовані всі процедури на будь-яких виборах і референдумах в Україні ще в 1998 році. З того часу минуло більше 15 років і нічого не змінилось.

Чому? Тому, що у міжвиборчий період всі політики повертаються до цієї ідеї. Однак, як тільки починається виборчий процес, всі забувають про правила, і повертаються до своїх ігор.

Це призводить до того, що, починаючи з 94-го року, в Україні жодні вибори не були проведені за тим же законом, за яким проходили попередні. Тобто, під кожні вибори з'являлись нові редакції законів, нове законодавство. І це стосується будь-якого виборчого процесу: парламентського, президентського чи органів місцевого самоврядування.

Більше того, ми не раз були свідками, коли виборчі закони приймалися за декілька місяців до початку виборчого процесу, а зміни до них вносились по кілька разів уже під час його проведення.

На мою думку, це є абсолютно ненормальною практикою, оскільки ми не маємо професіональних організаторів виборів. Хоча закон про вибори передбачає навчання певної категорії членів виборчих комісій, в такій нестабільній ситуації, при такій вакханалії і змінах виборчого процесу, навчити їх нюансам законодавства просто немає часу і можливості.

І все ж таки, чому в Україні досі немає виборчого кодексу?

Бо немає політичної волі. Два роки тому, коли відповідні європейські інститути вимагали від України ухвалення Виборчого Кодексу, я написав, що країні не слід очікувати на Виборчий Кодекс, бо немає політичної волі. І до сьогодні ми ні на крок не просунулися в цьому напрямку.

Влада і опозиція розуміють, що, прийнявши єдиний виборчий закон, не можна буде так часто змінювати правила гри. Тим паче, під час проведення кампанії.

«Ми можемо знову повернутися до зміни форми правління»

А, власне, хто – влада чи опозиція – найчастіше ініціювали зміни виборчого законодавства саме перед виборами?

Ініціаторами були і ті, хто були в опозиції, і ті, хто при владі. Останні намагались протягнути такі норми в законі, які, на їх думку, могли забезпечити їм кращі можливості і дати більше мандатів у майбутньому складі парламенту. Чи, до прикладу, провести на посаду президента свою людину. Але в кінцевому рахунку, як показує практика, такі норми обертались проти них, проти ініціаторів.

На сьогодні у Верховній Раді знаходиться непоганий законопроект, розроблений народними депутатами на чолі з Юрієм Ключковським і Сергієм Гриневецьким. Так, цей документ не ідеальний з тих причин, які я вже називав. Однак Венеціанська комісія дала цьому законопроекту позитивний висновок. Його лише варто допрацювати: створити робочу групу з представників усіх політичних сил, представлених в парламенті, повикидати непотрібне і знайти політичну волю.

Але цього не станеться, бо нікому не вигідна ситуація з неможливістю внесення змін в законодавство перед виборами. От, наприклад, ви думаєте, що президентські вибори в 2015 році пройдуть за законом, який зараз існує? За яким обирався чинний президент? Ні. Думаєте, не буде спроби змінити Конституцію, коли влада зрозуміє, що не зможе перемогти на виборах? Буде така спроба, і ми можемо знову повернутися до зміни форми правління з президентсько-парламентської до парламентсько-президентскої.

Вам не здається, що Україна надто часто «грається» в такі ігри, наприклад, лише з одними парламентськими виборами – коли ми обираємо Верховну Раду то за пропорційною, то за мажоритарною, то за змішаною системами?

Як не парадоксально, сьогоднішня політична структура нашого парламенту себе вичерпала загалом. Може, я не до кінця розуміюсь у політології, але, мені здається, що у нас немає ідеологічних партій, є якісь партії лідерів, груп, активістів, тих, кого начебто поважають в суспільстві. Тому і немає потреби у виборах за списками політичних партій.

До того ж, ми не перша країна в Європі, яка свого часу мала суто пропорційну систему виборів, а потім повернулась до змішаної. Така практика спіткала і, до прикладу, Німеччину. А Німеччина ж – демократична держава. Тому зміна виборчого законодавства – питання суто політичне. До речі, в Європі справді є партії, в основі діяльності яких лежить ідеологія, а не харизма одного лідера. У нас, нажаль, таких немає.

Через це, наразі, мені здається, що Україні варто б взагалі повернутись до мажоритарної системи, як в 1994 році. Тоді, обираючи народного депутата, люди знали б, що вони мають свого представника в парламенті, до якого можуть звернутися зі своїми проблемами. І через неї нам би вдалося значно швидше очистити наш політикум і суспільство від того політичного сміття, яке ми маємо в парламенті.

Однак депутати минулої каденції, як і депутати нинішньої, багато говорять про відкриті партійні списки. Мовляв, не мажоритаркою єдиною можна вирішити питання відкритості парламенту...

Якби сьогодні політичні партії були ідеологічними, включали до своїх списків людей зі справжньої, визнаної політичної еліти на регіональному рівні, тоді б покращився якісний склад нашого парламенту. Але ж, при формуванні партійних списків, ніхто навіть із активістів конкретної політичної сили не знає, за якими правилами і критеріями вони формуються. Потім ми дивуємось, звідки з'являються «тушки», які виходять з лав фракції і кажуть, що, мовляв, в мене немає жодних зобов'язань перед партією і її лідером, бо я за своє місце заплатив стільки-то мільйонів доларів.

До прикладу, беремо список КПУ. Хіба можна сказати, що ось ці молоді люди є комуністами? Чи сповідують вони комуністичну ідеологію в костюмах від Бріоні? Просто соромно на це дивитися. На кого це розраховано? Невже лідери думають, що народ – це стадо баранів чи біомаса? Я впевнений, що український народ розумний і все це бачить.

Повертаючись до мажоритарної системи виборів – як виборець буде розбиратись з «метровими» списками кандидатів? Бо, як знаємо, на округах реєструються до сотні тих, хто хоче потрапити в парламент. Яскравий приклад — проблемні округи, де 15 грудня відбудуться довибори в Верховну Раду...

Щодо величезної кількості кандидатів на округах – це звичайна виборча технологія, щоб заплутати виборців, внести хаос в формування дільничних комісій, за сприяння яких і відбувається фальсифікація голосування. Не потрібно ходити до екстрасенсів, щоб розуміти, що найбільша кількість кандидатів завжди на тих округах, де влада не переконана в можливості виграти вибори. Більш того, представники від влади йдуть на вибори, як самовисуванці. І це говорить не про силу влади, а про її слабкість і боягузтво. Тому і робиться все для того, щоб вибори або не відбулися, або не можна було б установити результати голосування.

А щодо системи виборів – до тих пір, поки всі органи державної влади не будуть виконувати положення Конституції, ми будемо говорити про проблеми перевиборів. В Основному законі України чітко записано, що «всі державні органи і їх посадові особи повинні діяти тільки на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначений Конституцією та законами України».

Але чи в такий спосіб забезпечила виконання цієї норми конституції ЦВК, коли ухвалювала рішення про неможливість установлення результатів виборів? Ні, Центрвиборчком ухвалив таке рішення в неконституційний спосіб. Хоча права на це не мав. Таким чином, члени ЦВК розписалися у своїй неспроможності і непрофесійності, нездатності забезпечити виконання законів на всій території України.

До речі, після цього всі опозиційні сили повинні були б поставити питання руба. Блокувати трибуну не по якихось дрібницях, а чітко пояснити суспільству, що такий склад ЦВК не здатен забезпечити виконання вимог закону. Тоді перевибори були б не потрібні. А, оскільки опозиція нічого подібного не зробила, членам ЦВК все зійшло з рук, і потрібно було ухвалювати рішення про проведення довиборів.

Це мені нагадало ситуацію в 2004 році, коли Верховний суд України ухвалив рішення, яке дозволило проводити третій тур виборів президента. Тобто, суд, замість ухвалення рішення за результатами виборчого спору, ухвалив цілу низку норм, за якими проводився третій тур виборів. Так суд перебрав на себе функції Верховної Ради. І саме з цього, на мій погляд, почалась правова вакханалія в нашій державі. Саме з 2004 року в Україні і існує такий правовий нігілізм, безкарність і безвідповідальність, які дозволяють собі державні інституції.

«За порушення виборчого законодавства у нас передбачено реальне позбавлення волі»

Ви констатуєте, що фальсифікації відбуваються, в тому числі, за сприяння членів дільничних комісій, але ж все одно виступаєте за мажоритарну систему виборів…

Так, і вважаю, що для запобігання фальсифікацій членами ДВК потрібно більш професійно підходити до формування комісій, до складу яких входить більше 500 тисяч членів по всій Україні.

По-перше, ми повинні зрозуміти, що своїх представників у складі виборчих комісій повинні навчати самі суб'єкти виборчого процесу. Невже опозиційні сили не здатні провести навчання своїх людей (кілька десятків тисяч чоловік) і залучити їх до роботи на завершальному етапі роботи на дільниці — при підрахунку голосів і заповнені протоколів? Тобто, я вважаю, що нічого не заважає опозиції навчити своїх членів виборчих комісій тим кільком десяткам положень виборчого закону, які регулюють порядок організації голосування, починаючи від відкриття дільниць і завершуючи підписанням протоколу про підсумки голосування на дільниці.

Крім того, треба мати і своїх спостерігачів, яким потрібно розповісти про порядок фіксації порушень на виборчій дільниці. Бо неодноразово були випадки, коли спостерігачі є на дільниці, але вони не мають поняття, на що їм треба звернути увагу, щоб не пропустити порушення. Більш того, вони не “озброєні” навіть бланками актів про виявлені порушення. Не кажучи вже про те, що часто не знають, як скласти такі акти. Якщо ж опозиційні сили не здатні це зробити, то про яку їх перспективу у владі можна говорити?

По-друге, і це ще одна проблема, члени комісій і від влади, і від опозиції, як правило, розглядають свою участь у виборчій кампанії тільки як заробіток. Тобто, одні й ті ж самі люди на різних виборчих кампаніях входять до складу комісій від різних політичних сил. Сьогодні можуть іти від «Свободи», а на наступних виборах — від КПУ. Тобто, їм платять гроші, і вони не відстоюють ніяких цінностей та ідей. Для них немає значення, за кого вони йдуть. Їм головне – скільки їм заплатять.

І, по-третє, і це найголовніше, в Україні немає політичної волі для притягнення фальсифікаторів до відповідальності. Наприклад, якщо ми говоримо, що в п'яти проблемних округах, де призначені довибори, результати не можна було встановити, виникає питання: чому? Відповідь проста. Тому що хтось або спотворив результати, або якимось іншим чином вплинув на них так, що істина не могла бути встановлена.

Тобто, є конкретні люди, які це зробили, і вони повинні бути покарані?

Так, але ж нікого не притягли до кримінальної відповідальності. Наголошую, за порушення виборчого законодавства у нас передбачена кримінальна відповідальність: реальне позбавлення волі, а не якісь штрафи. І, якби за результатами фальсифікацій були притягнуті до відповідальності кілька сотень фальсифікаторів, ми би не вели розмови про необхідність ухвалення виборчого кодексу, удосконалення виборчого законодавства, тощо…

Законодавство може бути найдосконалішим, але проблема в іншому — в його реалізації, в реальному застосуванні законів. Тому, навіть за ідеальних законів вибори можуть бути брудними. Або ж, навпаки, законодавство може бути недолугим, а вибори можуть бути чесними і прозорими.

У правовій країні повинно бути так: якщо будь-який виборець зафіксував порушення законодавства, повинна бути порушена кримінальна справа, факти повинні буди перевірені і справа повинна йти до суду. Однак говорити про це у нашій країні поки що не варто.

Але ж, щоб «вхопити за руку» фальсифікаторів, щоб показати світу, що в Україні вибори — демократичні, на минулій парламентській кампанії були встановлені відеокамери, на які з держбюджету пішли немалі кошти...

На цьому «відеоспостереженні» просто «відмили» кошти. Бо ніхто не скористався матеріалами, які були зафіксовані цими камерами. До того ж, це застаріле обладнання за 1 млрд грн. було придбано в Російській Федерації після його використання на виборах в РФ. Кремль хоча б картинку зробив гарну в день голосування. В нас же навіть цього не було. Ні картинки, ні можливостей підняти ці матеріали і за їх допомогою встановити фальсифікаторів. Більш того, відеокамери не фіксували сам процес підрахунку голосів виборців, тому взагалі виникає питання: навіщо їх закупали і встановлювали, якщо в цьому не було жодної потреби.

Наразі мені не відомо про жодне судове засідання, на якому б розглядалась справа про фальсифікацію, і на якому б була озвучена потреба долучити відео. Тобто, це питання ніхто не піднімав і не хотів піднімати. Тому, вважаю, що в камерах на виборах до Верховної Ради не було жодної потреби.

В опозиції стверджують, що намагалися отримати відео з цих камер.

Пам'ятаєте гасла 2004 року: бандитам – тюрми. Мовляв, всі фальсифікатори будуть сидіти в тюрмі. Якби тоді та опозиція, яка стала після 2004-го року владою, та яка сьогодні волає на весь світ, що в Україні все відбувається не так, як треба, забезпечила виконання своїх гасел, якби тоді були притягнуті до відповідальності фальсифікатори, то, напевно, ми сьогодні жили б в іншій країні. І вибори проводились би по інших правилах і в інших умовах.

Оскільки це не було вигідно ні попередній владі, ні нинішній, ні третій владі – якщо навіть вона прийде – мені здається, не з'являться ті нові виборчі правила, які б унеможливлювали фальсифікації, маніпуляції, забезпечували прозорість фінансування. Сьогодні у нас все заплутано і завуальовано. Всі ніби вимагають того, що потрібно, але реально ніхто робити нічого не хоче.

Однак на користь тверджень опозиції можна віднести той факт, що ЦВК приймає рішення щодо утилізації відеозаписів з цих камер. Вам не здається, що їх було б логічно зберігати хоча б до наступної виборчої кампанії?

ЦВК не має жодного права займатись цим питанням! Не вони приймали рішення про закупку камер та їх встановлення, не їм і вирішувати, що робити з відеозаписами. Рішення про закупівлю і встановлення відеоспостереження на парламентських виборах було проголосоване в Верховній Раді, це було голосування народних депутатів за закон. Тому порядок збереження відеозаписів або їх утилізації повинен бути врегульований законом. За принципом порядку збереження виборчих документів після проведення виборів для передачі в держархіви.

Наголошую, ЦВК до цього не має жодного відношення, і їм нічого лізти у ці процеси.

«Більше півсотні депутатів тримають «в засіках» по кілька паспортів іноземних держав»

Повертаючись до виборів в проблемних округах, один з кандидатів від опозиції по 94-му округу в Обухові, якого нещодавно зняли з реєстрації, мав намір свою виборчу кампанію проводити за допомогою Скайпу, перебуваючи за кордоном, в Італії. Як ви ставитесь до застосування таких сучасних технологій на виборах?

Цілком нормально. Хоча, з іншого боку, приймати участь у виборчій кампанії, не знаходячись всередині кампанії, а перебуваючи за межами країни, навіть з психологічної точки зору, не нормально. Але українське виборче законодавство не встановлює якихось чітких вимог щодо обов'язкової особистої участі кандидата у виборчій кампанії.

Нагадаю, що у свій час народним депутатом України від одного з виборчих округів в Києві було обрано Михайла Бродського, який тоді знаходився в слідчому ізоляторі. І, звичайно, вів агітацію звідти. Тому нічого дивного в цьому немає. Дивним є те, що ми живемо в країні, де людина, що хоче бути обрана, в силу якихось політичних обставин, не має можливості безпосередньо здійснювати передвиборчу агітацію.

А якщо кандидат має вид на проживання в якійсь іншій країні, або, взагалі, подвійне громадянство? Нещодавно нинішній голова ЦВК, наприклад, заявив, що законодавством не заборонено балотування кандидатів з подвійним громадянством. Це так?

Такі заяви – повна дурня. Конституція передбачає, що в Україні діє єдине громадянство. Ця норма носить імперативний характер і не дозволяє навіть розмов про можливість подвійного громадянства для будь-якого держслужбовця навіть найнижчого рангу. Я вже не кажу про те, що Основний закон України вимагає, щоб в органах влади працювали виключно громадяни України.

Нажаль, сьогодні в Верховній Раді сидить, думаю, більше півсотні депутатів, у яких «в засіках» є по кілька паспортів іноземних держав. Думаю, що багато хто із нашого парламенту міг би переміститися, наприклад, у Кнесет. Хоча, якщо ви поцікавитесь у Ізраїлю, чи є той чи інший депутат громадянином цієї країни, відповіді не буде. Ізраїль не видає своїх громадян. І, нажаль, приховане подвійне громадянство – це не сучасна новація. Це мало місце ще в ті часи, коли я був головою ЦВК.

Коли вже зайшла розмова про ті часи, не згадаєте, чи позбавлялись народні депутати своїх мандатів за рішенням суду? Бо сьогодні це перетворюється на сталу практику.

За всі роки незалежності України, до нинішнього року, не було жодного випадку, коли б суд прийняв рішення про позбавлення депутатських повноважень когось, хто вже склав присягу. Я зараз маю на увазі округи Олександра Домбровського, Павла Балоги і Ігоря Маркова. З точки зору законодавства, виборчий закон, Адміністративний Кодекс, передбачають чітку норму: строки, передбачені законом на усіх стадіях, не можуть бути продовжені або поновлені. Тобто, є пряма імперативна норма закону, що ніхто не має права розглядати будь-яких скарг про порушення, які мали місце в ході виборчої кампанії, після закінчення строків на оскарження дій, рішень чи бездіяльності виборчих органів чи будь-яких учасників суб'єктів виборчого процесу. Крапка.

І тому я не розумію, як могли судді Вищого адмінсуду ухвалити подібні рішення. Я людина не кровожерлива, але в країні треба наводити правовий порядок. Вважаю, що Вища рада юстиції повинна позбавити повноважень усіх суддів, які приймали рішення по згаданих трьох округах.

Так, я допускаю, що ці народні депутати прийшли в парламент далеко не завдяки дотриманню виборчих процедур. Але, якщо такі факти мали місце, то треба їх завчасно фіксувати, оскаржувати і добиватися відповідних рішень. Це – по-перше. По-друге, якщо сказано про те, що у всіх трьох округах не можна вважати обраними депутатів через те, що були масові фальсифікації, то у мене знову виникає закономірне питання: чи порушувались кримінальні справи за фактами фальсифікації, ким встановлені факти масових порушень виборчого законодавства і хто притягнутий до кримінальної відповідальності за ці порушення та фальсифікації?

Якби ця інформація була надана суспільству, то я би подумав: ну, так, імперативна норма закону така, але тут такі порушення, такі докази, що, напевно, щось тут не так. Тобто, є щось таке, що давало право Вищому адмінсуду приймати таке рішення.

А наразі виходить, що у кількох округах вибори визнані недійсними у зв'язку з фальсифікацією результатів, але кримінальних справ нема, винних – нема, до відповідальності нікого не притягнуто, а депутатів позбавлено повноважень. В якій країні світу таке можливо?

Ще однією проблемою сучасної України є небажання Верховної Ради призначати ряд місцевих виборів. Секретар Київради ще у 2012 звернулася до парламенту з проханням призначити дату позачергових виборів мера Києва. Коли вони повинні були відбутись?

Призначення дати виборів київського міського голови аж ніяк не повинно було затягуватись на рік, а то і більше. Але щодо столиці і деяких інших міст, у Верховної Ради недостатньо політичної волі. Подивіться, вибори на вакантні посади відбуваються там, де влада вважає, що може перемогти. Якщо ж цілковитої впевненості немає, соціологічні дослідження показують, що немає кандидата у влади, який переможе, то вибори там не призначаються.

І я ще якось розумію, коли це стосується мерів, сільських, селищних голів, але коли це стосується рад, як органів місцевого самоврядування, я цього не розумію. Ось, наприклад, ситуація щодо легітимності КМДА. В Конституції чорним по білому записано: строк повноважень відповідної ради – 5 років. Крапка.

І ніхто, крім парламенту, не може продовжити строк повноважень такої ради. А, отже, наступного дня після закінчення строку повноважень, ця рада є нелегітимна, не може, не здатна і не має права ухвалювати будь-які рішення. Але у нас такі рішення плодяться з кожним засіданням КМДА. Тим часом за цим спокійно спостерігають як депутати Верховної Ради, так і наш гарант Конституції.

«Українці обирають ту владу, на яку заслуговують»

Одне з головних питань, яке сьогодні турбує суспільство, є зрив євроінтеграції України через непідписання Угоди про асоціацію з ЄС. На вашу думку, чому українська влада перед останнім рішучим кроком дала «задній хід»?

Нажаль, сьогодні долю України вирішує купка людей, які думають не про державу, не про її майбутнє, а думають: як найдовше протриматись при владі і обкрадати цю країну. Більш того, хто б не приходив до влади, до виборів вони говорять одне, а, переступивши поріг високих кабінетів, забувають свої обіцянки і починають будувати лише своє майбутнє. Вони чомусь не бачать, що є і був Туніс, Єгипет, Лівія...

Україна незалежна вже більше 20 років, але весь цей час ми тупцюємо на місці. В той же час Румунія, Болгарія, Словаччина – я вже не кажу про країни, сформовані на території колишньої Югославії, де вже за часів нашої незалежності відбувалися страшні речі, – де вони зараз є? Всі вони – в цивілізованій сім'ї європейських народів.

А де Україна? Там, де була 20 років тому. Від кого це залежить? Від народу України. Бо саме народ обирає таку владу, яка не може зрозуміти, куди ми йдемо і чому. Нажаль, ми самі дали цій владі розграбувати країну і потураємо їй в цьому надалі. Зміни і краще життя залежать від нас, простих виборців.

Але до останнього часу українці вельми кволо реагували на заклики політиків вийти на майдани...

По-перше, українці довго запрягають, але швидко їдуть. Справа в тім, що в подіях на Майдані 2004 року переважна більшість людей приймала участь, справді бажаючи змін в країні, а не за 100-200 грн. Однак, “лідери” в помаранчевих шалях, що клялися на Біблії і на крові, зрадили цей народ і цих людей, які мерзли і жили в складних умовах, мріючи про краще майбуття. «Лідери» лишили українців з «лікарнею Майбутнього», яка існує лише на папері. І ніхто не цікавиться, де ті кошти, які збиралися всім суспільством.

По-друге, саме тому сьогодні українці не вірять політикам. Зараз в Україні недолуга, незібрана опозиція, яка не може злагоджено працювати ні в напрямку захисту інтересів виборців, ні в напрямку захисту результатів голосування. Ми бачимо дискусії на ток-шоу, і що спостерігаємо? Мова йде про одне й те ж саме.

Однак, які масштабні проекти були внесені опозицією за рік? На чому вони наполягали, чи знає про це суспільство? Опозиція весь рік смакувала тільки якісь скасування вже існуючих правил. Я не проти, давайте все поскасовуємо. Але що залишиться?

Тому, вважаю, народ не підтримує опозицію, бо від неї немає ніяких конструктивних пропозицій. Є тільки популістський балаган, який уже не сила терпіти.

Буду об'єктивний, влада також заслуговує не те що жорсткої, а нищівної критики. Але не менш жорсткої критики заслуговує і опозиція, у якої є «тушки», яка не може згуртуватися, яка включає до своїх виборчих списків людей, що абсолютно не розділяють опозиційної точки зору, які йдуть за «кришею» до залу парламенту. Наразі, для таких людей немає значення, за списками яких політичних сил іти, лише би пройти. І таких “перевертнів” в опозиції, щонайменше, 30%.

З ваших слів виходить, що саме народ винен, що обирає таких депутатів...

Так, і це наша найбільша проблема. Ситуація в країні, криза, спонукає українця продавати свій голос за 100 грн чи кілограм гречки. І допоки люди не усвідомлять, що вибір у їхніх руках, що саме вони обирають ту владу, яку заслуговують, до тих пір ми будемо кожні вибори продавати голоси, а з ними — гідність і долю своїх дітей і онуків. А після приведення до присяги нового президента або народних депутатів, будемо проклинати світ і запитувати: хто їх обирав?

Ми самі, опустивши очі долу, чомусь забуваємо про те, що саме ми за харчовий набір продали свої голоси і віддали свою долю на 5 років в руки далеко не чесним і порядним людям.

Тетяна Урбанська, УНИАН

Добавить комментарий

Plain text

  • HTML-теги не обрабатываются и показываются как обычный текст
  • Строки и параграфы переносятся автоматически.
CAPTCHA на основе изображений
Введите символы, которые показаны на картинке.